Європейський досвід відродження міст після війни та його адаптація в Україні

Війна триває. Окупанти щодня забирають життя українців та руйнують наші міста, залишаючи по собі руїни. Мільйони біженців та переселенців, проблеми з економікою, логістикою, колосальний дефіцит ресурсів… – все це об'єктивна реальність, яку треба буде враховувати під час розробки стратегії відродження будівельної галузі після Перемоги. Багато країн світу вже проходили цей шлях.

Наше завдання – проаналізувати його і не повторити помилки з нашої історії, коли після 1945 року тимчасові двоповерхові бараки ставали будинками для поколінь. Адже післявоєнна відбудова не повинна перетворитися на зведення чергових "Черемушок" у всіх постраждалих містах, як це було за часів СРСР.

Міста потрібно відбудовувати з індивідуальним підходом

Перше, що потрібно врахувати – індивідуальні особливості кожного населеного пункту: топологічні, економічні, транспортну доступність та культурну спадщину. Навіть у мирний час у тій же Одесі пам'ятники архітектури обростали балконами з білої вагонки, як пеньки опеньками. Чи варто очікувати, що після війни утилітарність і практичність не візьмуть гору над історичною цінністю та естетикою? Сумніваюсь.

Тож до питань контролю та ефективних методів протидії незаконному будівництву доведеться повернутися. Для управління відновленням на місцевому рівні знадобляться ефективні (тобто з необхідними повноваженнями) структури місцевого самоврядування. Адже саме на плечі місцевої влади ляже нетривіальне завдання – поставити кому у фразі "знести не можна відбудувати".

За прикладами післявоєнного відновлення міст далеко не треба ходити. Друга Світова залишила на тілі Європи такі шрами, що деякі з них видно й досі: частину в науку, частину через тодішній поділ територій між західними союзниками та СРСР, де політика безкомпромісного прагматизму щодо історичних пам'яток межувала зі недоумством. Спробуймо застосувати підходи до сучасних українських реалій.

Маріуполь – український Дрезден

Останній період Другої світової війни ознаменувався тотальним руйнуванням всіх великих промислових центрів Німеччини, тобто насправді всіх більш-менш великих населених пунктів. Килимові бомбардування зрівняли із землею щонайменше дюжину міст, включаючи Дрезден, і тією чи іншою мірою зруйнували десятки інших. Берлін, Мюнхен, Нюрнберг, Потсдам – магніти для туристів і втілення європейської культури сьогодні, 77 років тому являли собою лабіринти руїн, що димляться, і цегляних насипів.

Цей досвід знову актуальний для України: Маріуполь та Волноваха повністю знищені, та ж доля спіткала багато міст та селищ у Київській, Черкаській, Сумській та Харківській областях.

У Дрездені уряд НДР, діючи за вказівкою з Москви, вчинив просто: весь історичний центр міста, зруйнований фугасними та запальними бомбами, просто розібрали по цеглинах, залишивши голе поле з дорогами. Фрагменти історичних будівель, що представляли культурну цінність, щоправда, пронумерували й відклали на майбутнє для реставрації, а решта пішла на будматеріал для творів квадратно-гніздового "мистецтва" у гірших традиціях радянського монументалізму. Хоча варто відзначити, що вільніше і на той момент функціональне планування значно осучаснило місто.

Швидше за все, Маріуполь (і низку інших міст Донецької та Луганської областей) чекає на ту ж саму долю: бути очищеними й зведеними заново з нуля. Радянські панельні багатоповерхівки повинні поступитися місцем сучасним житловим комплексам з оновленою інфраструктурою, включаючи бомбосховища. Дуже хороший досвід показують Гельсінкі, де бомбосховища у мирний час є місцем спортивного дозвілля.

По можливості, треба спробувати зберегти архітектурні пам'ятники. Але все ж таки ядром стратегії відновлення Маріуполя має стати перспектива його розвитку як сучасного індустріального та технологічного центру. При цьому принципова відмінність політики містобудування НДР від українських умов полягає в тому, що німецькі міста після Другої Світової війни зазнали тотальної деіндустріалізації. Це робилося для того, щоб ніхто в майбутньому не міг поставити машинні цехи та сталеливарні заводи на службу розпалювання війни в Європі. Перед Україною стоятиме діаметрально протилежне завдання: відродити й посилити промисловість у зруйнованих містах, щоб підняти обороноздатність, забезпечити робочі місця біженцям і переселенцям, що повернулися, підвищити інвестиційну привабливість регіонів.

Маріуполь після захоплення терористами Донецька у 2014 році став альтернативним центром регіону, де активно та ефективно освоювалися кошти держбюджету, грантових фондів та приватних інвесторів. Місто будувало стратегію розвитку до 2030 року, на базі якої можна розробляти вже нову.

Після перемоги забезпечити розвиток міста можна шляхом створення за рахунок держави т.зв. умов "грінфілд" на території частково чи повністю зруйнованих промислових зон. А також, ймовірно, оголошення в ньому вільної економічної зони, яка разом із портом приверне увагу інвесторів, які цікавляться зручними майданчиками для організації виробництва на рівні четвертого промислового укладу.

Досвід Роттердама – Харкову: скло та сталь з пилу та попелу

Тактику тотального знищення задля деморалізації противника Британія та США почерпнули саме у німецьких нацистів. У 1940-му році, зіткнувшись з несподіваним опором королівських збройних сил Голландії, війська Рейху вирішили "налякати" противника бомбардуванням Роттердама. 100 тонн бомб за лічені години перетворили історичний центр другого за величиною міста Нідерландів на випалену пустку.

Попри те, що віком і культурним багажем Роттердам міг посперечатися з багатьма більшими та давнішими європейськими містами, після війни місцева влада прийняла рішення не реконструювати десятки кварталів цегляних будинків з гострими дахами. Натомість центр Роттердама прийняв досить сучасний на той час вигляд, з архітектурою, що претендує на модерн, і більш просторими вулицями. Пізніше з'явилося навіть кілька хмарочосів, і тепер тут і там вцілілі "пряникові будиночки" та будівлі 19 століття є сусідами з сучасними готелями, бізнес-центрами та житловими комплексами. Це робить Роттердам наочним прикладом хоч і не надто прагматичної, але насправді популярної містобудівної політики, в якій завжди є місце новому, але немає відмови від старого.

Подібний підхід міг би підійти за відновлення Харкова, міст Київської, Сумської та Чернігівської областей, які постраждали частково. У довгостроковій перспективі це дозволить повністю змінити підхід до міського планування та поступово осучаснити обласні центри України, позбавивши їх морально застарілих, які постраждали в ході бойових дій і не мають суттєвої історичної цінності будівель. Найважливіше для такої парадигми – не боятися та дивитися ширше. Так, хмарочос по сусідству з пам'яткою архітектури не завжди буде доречним. Однак сучасний торговий або бізнес-центр сам по собі може бути твором архітектури й не лише не зруйнувати, а доповнити та посилити архітектурний ансамбль.

Відродження Варшави

Столиця Польщі, яка зазнала руйнувань з боку німецьких загарбників і на початку війни, і ближче до її кінця, коли Вермахт, що відступав, реалізовував тактику випаленої землі. За підсумками Варшава виявилася знищена на 85%, через що столицю навіть хотіли перенести до Кракова. Враховуючи унікальність місцевої архітектури (збереглися будівлі ще з 13 століття), радянське керівництво все ж таки видало офіційний указ про відновлення міста, але на перевірку ні коштів, ні вільних рук у СРСР на подібний проєкт не вистачало.

Проте нині "історичний" центр Варшави, якому лише кілька десятків років, значиться у списку Світової спадщини ЮНЕСКО – не як район зі стародавньою забудовою, а як зразок практично ідеально точної реконструкції такого. Причин тому дві: ефективний орган "Адміністрація відновлення столиці" та афілійований з нею Об'єднаний фонд відновлення столиці, а також зусилля місцевих жителів, які самостійно реставрували своє житло та деякі не надто постраждалі архітектурні пам'ятки.

На щастя, ні Київ, ні Львів, ні інші найдавніші або такі, що володіють багатою архітектурною спадщиною, як Одеса, міста України таким всезнищуючим обстрілам не піддавалися. Але гарантій, що так і продовжиться, ніхто не може дати. Крім того, рано чи пізно всі архітектурні пам'ятники так чи інакше доведеться реставрувати, а отже, досвід польських колег українським архітекторам стане в пригоді.

Секретний європейський інгредієнт

Попри те, що першочерговим завданням повоєнного відновлення житлових масивів та промислових зон буде ліквідація гуманітарної кризи, українським містобудівникам треба буде використати саме європейський досвід. Адже в 40-50-ті цілі квартали зводилися після стукання пальцем у карту у високих кабінетах партійного керівництва.

Весь обсяг робіт доведеться скрупульозно прораховувати, погоджувати та стежити, щоб підрядники та приватні компанії дотримувалися нормативів безпеки, які до того ж мають стати набагато суворішими. Але в цьому і полягає секретний інгредієнт європейського досвіду післявоєнного відновлення.

Хоча фотографії "брежнівки", що впала від центру до країв, у Бородянці створюють належний настрій серед західних партнерів України в плані військової допомоги, очевидно, що ймовірність таких руйнувань потрібно звести до мінімуму незалежно від зовнішніх факторів. На цей час достеменно відомо про більш ніж 5 тисяч постраждалих під час війни мирних громадян (це дані ООН, де не забувають уточнити, що реальні, але поки що не підтверджені цифри набагато більші). Значна частина жертв припадає саме на "прильоти" до будинків. А отже, вони повинні стати безпечнішими.

Уряд, керуючись такою логікою, буде змушений відчутно підняти вимоги до забудовників. Що, своєю чергою, призведе до збільшення можливостей для зловживань. У масштабах відновлення міст та невеликих населених пунктів такі факти дуже легко можуть залишитися непоміченими. А отже, дуже важливо забезпечити максимальний контроль за будівництвом, як на центральному рівні, так і на місцевому, що можливо виключно шляхом розширення повноважень органів архітектурно-будівельного контролю на місцевому рівні.

Що призвело до успіху при відновленні європейських міст?

Причиною всіх вдалих прикладів у Європі ми можемо назвати такі ключові фактори:

• добре скоординовані зусилля спеціально створених організацій чи комітетів на місцях;

• внесок городян;

• великі інвестиції.

Наприклад, післявоєнна перебудова хаотично і надто щільно забудованого Лондона хоч і була запланована місцевими ініціативними архітекторами, але кошти на це акумулювалися з американських та загальноєвропейських відновлювальних фондів. Те саме стосується й Німеччини.

Здається, що з грошима в Україні не має виникнути проблем: світова спільнота демонструє солідарність, не бачену ось уже кілька десятків років.

Що ж стосується безпосередньо питань містобудування, ситуація має розвиватися за європейським та передовим світовим досвідом із децентралізацією, а не максимальною централізацією та концентрацією всіх повноважень у столиці.

Навпаки, кожне місто має бути відновлено з урахуванням його унікальності, починаючи від природного рельєфу та закінчуючи роллю економіці. А контролювати процес відновлення мають самі мешканці – через своїх законних представників та громадське обговорення ключових питань.