Світ зіткнувся з масштабною житловою кризою, яка торкнулася понад 3 млрд людей, а загальний дефіцит житла оцінюється у 288 млн домівок. За даними ООН, доступність нерухомості погіршується через стрімке зростання цін, дефіцит землі, спекуляції на ринку та недостатні обсяги соціального житлового будівництва.
Придбання власного житла стає дедалі менш доступним: середня вартість нерухомості приблизно в 11 разів перевищує річний дохід типової родини. У Європі та Північній Америці близько половини орендарів витрачають на житло понад третину своїх доходів. Водночас країни Європейського Союзу спрямовують на житлову сферу в середньому лише 1,2% ВВП.
Поглиблюється і майнова нерівність. Якщо серед місцевого населення власне житло мають близько 74% людей, то серед іноземців цей показник становить лише 23%.
Однією з головних причин кризи стало стрімке зростання міст, яке супроводжується подорожчанням землі. У розвинених країнах саме збільшення вартості земельних ділянок забезпечує близько 80% загального зростання цін на нерухомість. Додатковий тиск створює інвестиційний попит, через який житло дедалі частіше розглядають як фінансовий актив для отримання прибутку, а не як базову потребу.
Ситуацію ускладнюють зміни у структурі домогосподарств: сім'ї стають меншими, але потребують більшої житлової площі. Одночасно дорожчають будівельні матеріали та роботи, а збройні конфлікти й кліматичні катастрофи змушують мільйони людей залишати свої домівки та шукати житло в інших регіонах і країнах.
У Європі проблему також посилює скорочення державного фінансування соціального житла, поширення короткострокової туристичної оренди та тривалі процедури погодження нових будівельних проєктів.
Дослідник Інституту економіки Барселони Жорді Жофре пояснює, що одна з ключових причин кризи – надмірна концентрація попиту в обмеженій кількості великих міст. На ринок нерухомості впливають цифрові кочівники, мігранти та туристи, тоді як пропозиція житла не встигає за потребами населення. Будівництво стримують дефіцит земельних ділянок і тривалі бюрократичні процедури.
Цю проблему підтверджує опитування Eurocities, проведене серед 86 європейських мерів. Зокрема, 76% опитаних назвали головною причиною житлової кризи надмірний попит, 71% вказали на високу вартість будівництва, а 60% – на нестачу вільних земельних ділянок.
Для стримування зростання орендних ставок європейські міста запроваджують різні механізми регулювання. У Берліні вартість нової оренди обмежена рівнем, який не повинен перевищувати місцеву базову ставку більш ніж на 10%. Барселона посилює контроль за орендними договорами в районах із найбільшим попитом на житло.
Амстердам використовує систему оцінювання нерухомості за балами, яка впливає на граничну вартість оренди. Крім того, забудовників зобов'язують спрямовувати 40% нових квартир під соціальну оренду, ще 40% – під житло із середнім рівнем орендної плати.
Дослідниця Університету Париж 1 Пантеон-Сорбонна Маріона Сегу зазначає, що будівництво нового житла потребує значного часу, тому міста мають одночасно обмежувати використання квартир для туристичної оренди. Наприклад, у Парижі власники основного житла можуть здавати його туристам не більше 90 днів на рік. Барселона планує до листопада 2028 року повністю скасувати ліцензії на туристичні квартири.
Іншим напрямом боротьби з кризою стає розширення муніципального житлового фонду та здешевлення придбання квартир. Відень регулярно будує муніципальні й кооперативні будинки, а також резервує частину житла для субсидованої оренди.
У Парижі застосовують модель, за якої покупець набуває право власності на квартиру, але земля під будинком залишається у власності спеціальної організації. За користування ділянкою власник сплачує відносно невелику суму, що дає змогу знизити початкову вартість придбання нерухомості.
Попри різні заходи держав і муніципалітетів, ціни на житло в європейських мегаполісах залишаються високими. У 2025–2026 роках середня вартість квадратного метра на вторинному ринку Парижа становила близько 9550 євро, Відня – 5212 євро, а Барселони – наближалася до 5000 євро.
Водночас вартість квадратного метра не відображає повною мірою доступність нерухомості. Для оцінки ситуації важливі також рівень доходів населення, іпотечні ставки та обсяги соціального житла. За даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), у двох третинах країн-членів організації соціальне житло становить менш як 5% загального житлового фонду.
Як повідомляли Нерухомі в новинах нерухомості, згідно з дослідженням аналітиків Housing Institute, українська житлова криза виявилася значно глибшою, ніж здавалося раніше. Перші результати продемонстрували брак фінансування, недостатню кількість фахівців та обмежені можливості громад у створенні та розвитку муніципального житла.